Нова українська література досить багата на відомих авторів та їх твори. Однак молодь продовжує купувати книги зарубіжних письменників, вважаючи їх цікавішим та більш захоплюючими. Чи то карколомні сюжети ваблять хлопців та дівчат, чи неординарні герої змушують задуматись, та їм молодь все ж віддає перевагу над вітчизняними творами.

  На сьогодні Україна славиться такими авторами для молодого покоління,як Ірен Роздобудько, Дара Корній, Василь Шкляр, Люко Дашвар та іншими.

   Кожна книгарня пропонує безліч захоплюючих книг,але перед тим як порадити щось продавець просить читача висловити свої побажання щодо літератури.Зазвичай коломияни хочуть чогось гострого,але водночас гарного і з хорошим кінцем. Тоді продавець розводить руками: “Хіба іноземні,такого українського нема”.

  

  Чи то героїчне минуле і непевне сьогодення наклали слід в творчість вітчизняних авторів,але важко знайти українську книгу,яка б догоджала вибагливим читачам.

   Вони ж самі вирішили помислити над актуальністю української книги:

    Катерина стверджує: “Наші книги ані трохи не гірші за інші, просто вони достатньо не розпіарені”

   Тож що ж відлякує чи приваблює читачів від шедеврів української літератури,ми дізнались у пересічних молодих людей.

   “Зарубіжні новинки надходять в продаж набагато частіше, полиці книгарень буквально заповнені їх примірниками. Ціни на книги зараз кусаються”

   “Книги можна скачати собі на комп’ютер планшет чи телефон”

- Вибір українських книжок менший

 -  Менше авторів

Любов каже : “Класика зазвичай включена шкільної програмою, сучасна література мала на вибір.”

   Рідко автори видають серії книг, що не скажеш про зарубіжні. Очевидно і обкладинка, її дизайн, робота дизайнера на вищому рівні.

Такі пункти зовсім не на користь вітчизняній літературі.

А нам залишається лише обирати для себе щось дійсно вартісне, цікаве і по кишені.

  

  

Говорять, що люди змінюються, стають іншими, думають по-іншому чи живуть в інший спосіб. Однак, в певний момент їх попередні звички дають про себе знати і змін як не було.

То можливо, люди не змінюються, а пристосовується.

Відкладають на другий план свої колишні почуття і пробують імплантувати в голову інше мислення. Часом, такі операції проходять успішно і суспільство гуде : “Виправився.. Змінилась…” А іноді бажання бути своїм у певній компанії не перемагає і людина залишається такою, якою була. Кардинально, докорінно і назавжди змінитися нереально, хіба повністю змінити умови життя, людей, з якими спілкуємося, ліквідувати проблеми. Маленькі, однак важливі перетворення в собі робити навіть корисно, однак, варто пам’ятати, у стресових ситуаціях людина вчинить так, як її навчили колись, незважаючи на те, пробувала вона змінювати щось в собі чи пі.

Зрозуміло, виникає питання як виховували особистість. Ця тема неодноразово підіймалась і кожен з батьків,  а суспільство й поготів, сам вирішує, що прищепити маленькій людині.

Зійдемось на тому, що кожен сам коваль своєї долі і вирішує варто намагатись в ній щось змінювати чи ні, але мусить пам’ятати забуті якості обов’язково проявляться, а набуті можуть і не згодитись

У Коломиї продовжує діяти Школа громадянської журналістики при антикафе “Ґенеза”. Сьогодні лекцію тут провів український журналіст і письменник Отар Довженко.

Темою лекції була “Громадські медіа і медіа для громади” Наведемо цитати Отара з різних тем :

                        Медіа

“Проблема - залежність медіа від грошей”

“Незамінних медіа не буває”

“Медіа конкурують за довіру аудиторії”

“Довіра головний капітал ЗМІ”

“Треба оцінювати інформацію на предмет важливості для ЗМІ”

                   Джерела, аудиторія

“Важлива репутація джерел”

“Люди чекають ексклюзивного і адаптованого”

“Краще мати малу аудиторію, але до якої донесеш інформацію”

                Цензура, сучасний стан речей

“Наша відсталість в головах”

“У нас все державне проти громадського”

“Особиста цензура сильніша за державну”

“Журналіст повинен змиритися, що у нього будуть вороги”

Живи!

Щодня життя й життєві труднощі поглинають нас. Ми скаржимось на погану погоду, жахливе самопочуття, настрій, роботу без відпусток, безсоння, сварки з рідними, зневіру, високі ціни, молоко, що збігло. Якщо брати до уваги це все, можна зійти з розуму або, як мінімум, впасти в глибоку депресію. І лише кожному з нас вибирати зважати на труднощі чи ні.

   Підняти голову вверх і сказати собі : “ Агов, там, всередині, я ж найсильніший в світі. На зло ворогам я зможу!” І усміхнутись світу на всі 32.

   Щодня ми наділені незліченними багатствами. Перше й найголовніше - ми живемо. Замисліться над цим! Наші ноги м’яко торкаються землі, ми можемо бігати й стрибати, а Земля все одно повертає нас до себе.

   По-друге, саме для кожного з нас світить сонце і падають зливи з грозами. Не думайте, що це відбувається для когось іншого, ні, це саме для тебе.

  По-третє, по-п’яте й по-двадцяте, Земля робить для нас безліч див, якими вам потрібно лише насолоджуватись. Навіть землетруси і вулкани, що не руйнують нас болить нас стійкішими й сильнішими до бід і нещасть.

  Ми можемо робити все, що заманеться. Це, ніби в комп’ютерній грі, спробувати зайти на іншу територію, перескочити бар’єр, здобути більше балів і сили. В цьому житті нам відкриті всі шляхи. І всі вони - безцінний досвід для нас.

   А ще, життя повне протиріч. Здавалось, як казала Леся Українка, треба “крізь сльози сміятись”, а водночас не можна ховати своє справжнє обличчя за маскою гарного настрою. Треба завжди допомагати тим, хто поряд, але й не дозволяти користуватись собою.

Найголовніше у всьому житті - жити, жити кожним днем і кожною хвилиною, бо нам не так багато відміряно, аби марнувати дорогоцінний час.

І знаєте що? Краще, аби після кожного прожитого дня у вас було безсоння і вас розривало від спогадів та відчуттів, аніж ви мирно засинали з думками про наступний день.

ЯК Я РІК ПРОЖИЛА БЕЗ СОЛОДКОГО!

Зранку 4 роки тому я прокинулась від того, що мене страшенно свербіла рука. На тильній стороні долоні з’явилась маленька висипка. Спочатку я не звертала на це уваги, потім побачила, що тіло вкрилось рожевими плямами.

Після огляду лікаря, стало зрозуміло, що це алергія і в кінцевому результаті я 5 днів пролежала під капельницею.

Очевидно, що найближчий час я мала провести без алергенів, тобто без солодкого.

Спочатку я мусила відмовитись від улюблених цукерків і шоколаду. Я завжди любила солодке, тому це було дуже важко.

Також певний час мені не можна було червоних овочів і фруктів. Мусила не їсти і червоних яблук, помідори, буряка. Це означало, що навіть борщ їсти не могла. І найгірше з цієї всієї ситуації я тепер не можу їсти цитрусові та мед. Чай з лимоном тепер став лише картинкою з реклами.

І якщо спочатку я уявити не могла своє життя без солодкого, то згодом я про це й не замислювалась. А ще, ледь не забула, цукор - теж алерген - я перестала вживати.

Це не стосується солодкого, але мусила перестати їсти жирну та смажену їжу.

Щодо переваг таких обмежень : я ніколи особливо не слідкувала за своєю вагою, тому точно сказати схудла чи набрала вагу за цей період я не можу.

Обмежене вживання солодкого, безумовно, позначається на стані зубів, стає менше зубного нальоту.

Звичайно, нестачу вітаміну C в цитрусових, я заміняла іншими фруктами. Чай стає набувати зовсім нового смаку без цукру. Людина починає вигадувати й згадувати нові страви з продуктів, які їй можна їсти. Підсумовуючи плюси - цей рік у своєму житті я провела з користю.

Щодо негативної сторони : як я казала, багато вітамінів не надходить до організму. Дуже важко було зрозуміти, що у холодильнику є багато смачної їжі, а ти її їсти не будеш. Та й на людях приходиться перебирати їжею, бо і те не можна й на інше алергія.

Підсумовуючи мінуси : важко психологічно.

Десь через півроку вирішила спробувати трохи білого шоколаду, але одразу з’явились висипання на шкірі.

Не знаю скільки б я так ще протрималась, але мені вистачило практично року таких обмежень.

Якось потрохи стала вживати їжу, яку  мені раніше не можна було. Спочатку чай з ложечкою цукру здавався пересолодженим і цукерки теж були дуже незвичними. 

Таким чином, я десь за місяць почала цілком повноцінно харчуватись. Єдине, чого повинна дотримуватись завжди - не вживати цитрусових і меду взагалі. Однак, якщо колись не могла без них жити, то тепер спокійно обходжусь.

Насправді, цей досвід був дуже цінним в моєму житті. Я навіть не проти його повторити. Напевне, найбільший висновок який я зробила після цього - людина може багато від чого відмовитись і жити повноцінно. І нехай не кажуть, що сигарети чи алкоголь настільки узалежнюють людину, що вона не може себе стримувати. Адже солодке для мене теж було наркотиком. Головне - по-справжньому поставити собі ціль і потрохи до неї. 

"Герой поневолі" Франка - не класика,а графічний роман.

      Уявляєте собі твори таких видатних класиків як Шевченка чи Франка у коміксах? Виявляється, це цілком можливо : зустрілись двоє цікавих людей, які вирішили створити графічний роман за не дуже відомим твором Франка "Герой поневолі". Презентація в Коломиї відбувалася двічі - в музеї "Історії міста Коломиї" та в коломийському некафе "Генеза".
      Перша - подія для преси, друга - для молоді та всіх небайдужий до мистецтва людей. На презентації яблуку ніде було впасти, навіть діти уважно слухали розповіді. Сюрпризом стала театральна постановка з Франкового "Героя.." , що змусила читачів пірнути у Львів кінця 19 століття, періоду революції та повстань. Першим виступив модератор заходу - Олекса Мельник - коломийській блогер. Він влучно зазначив : "Комікс помилково вважають частиною культури підлітків". Як виявилось, це досить широке поняття, яке часто орієнтується і на дорослого читача. Також Олекса розповів про невдалі спроби коміксів українською.


     Першим взяв слово Кирило Горішний і зразу вибачився за свій польський акцент, запевнив, що він українець за походженням і вже більше 10 років мешкає у Львові. Відзначив постановку, подякував за її організацію та подарував наймолодшому акторові графічний роман.    
        Згодом почав розповідати про виникнення ідеї написання цих коміксів. Зокрема відзначив, що іде робота над другою частиною роману, який, можливо, вийде вже в квітні-травні наступного року. Він досить давно познайомився з співавтором роману - Міхаєм Тимошенко. Вони зробили ці комікси, "щоб спонукати інтерес до української літератури." Попередив, що єдиною зміною тексту є заміна слова "русин" на "українець", щоб у читачів воно не асоціювалось з росіянином.
       Автор зазначив, що багато досліджував , аби "зловити дух" того часу, і тепер знає стародавній Львів навіть краще ніж фахівці, принаймні візуально. Зазначив також, що для графічного оформлення книги обрали саме чорно-білі малюнки, "щоб підкреслити вартість графіки, подати атмосферу".
     Згодом приєднався художник, Міхай Тимошенко, який розповів, що з дитинства мріяв саме про оформлення коміксів, але згодом забув свою мрію. Він вступив до Академії мистецтв і пробував себе в різних сферах від ігрової індустрії і до театру. Проте швидко розчаровувався у всьому і вчасно зрозумів, що треба робити маленькі успіхи , але в тому що любиш.
       А Олекса Мельник сказав, що загалом вийшов цілком самодостатнім твір, який може бути основною рисою подальших серій.  
        Зокрема Міхай розповів, що ця книга "досить важко народилась" і автори наполегливо працювали над нею протягом 3 років, часом день і ніч,вихідними і святами. Згодом автори взялись підписувати книги, Міхай навіть малював забаганки читачів.
    Варто зазначити, що організував все це громадський діяч, автор книги "Коломия - моє місто" Михайло Петрів. Він розповів, що був знайомий з Кирилом, зразу побачив їх дружні стосунки з Міхаєм і радий, що на презентацію зібралася молодь.
    Сергій Коцюр - перший заступник міського голови, сказав : "Сподіваюсь, що цей проект, як було сказано, не залишиться тільки блискавкою, а матиме продовження. Я радий, що познайомився з такими людьми. Думаю,що в авторів теж залишаться хороші спогади".
    Глядачі теж не залишились байдужими і поділились своїми враженнями: "Я гадаю, що це унікальний проект, особливо враховуючи, що я виросла на перекладених коміксах. Я рада,що такий графічний роман виділений в життя."

78203, Івано-Франківська обл., м. Коломия,
пр. Грушевського, 1
Телефонний код +380-3433
Телефон 5-07-60
Факс 5-08-23
Електронна скринька tower.ko@ukr.net
Веб-сторінка http://ww2.gov.if.ua/kolomiyskiy


Запрошуємо Вас на святкування 775-річчя міста Коломиї!

 Славному місту Коломиї цьогоріч виповнюється 775 років. З нагоди першої літописної згадки на Спаса - 19 серпня Коломия традиційно прийматиме гостей. Однак, святкування не обмежиться одним днем, а триватиме аж чотири - від п'ятниці до понеділка.
   Все це організовує коломийська міська рада та ГО "Коломийські атракції". Буде цікаво та весело для кожного мешканця славного міста.
   Родзинками святкування будуть : гра "Холі", театр просто неба, ярмарок, фотомістечко, флешмоб, фестиваль кіно, турнір з брейк-дансу, рок-сюрприз для молоді, велопробіг, хор-велетень, майстер-класи, частування шарлоткою рекордних розмірів та ще багато іншого.
    Як зазначає коломийська міська рада на свої сторінці в соц-мережі Facebook : "Ви ще не бачите, де там за горизонтом сховалося літо, а ми вже готуємо для вас сюрпризи до Дня міста. Цього року, як відомо, маємо ювілей – 775 років з дня першої писемної згадки про наше неймовірне місто. Традиційно Коломия відзначає «день народження» на Спаса - 19 серпня. Але цього року свято не обмежиться одним днем: феєрія триватиме з п’ятниці до понеділка."

Фото взяте з сторінки міської ради в соц-мережі Facebook

У четвер 10 березня в Музеї історії міста Коломиї відбулася презентація творчих робіт учнів КДХШ ім. Я.Пстрака "З любов'ю до Коломиї".

Відбулася презентація ювілейного набору листівок з роботами учнів Коломийської дитячої художньої школи з нагоди 775-тих роковин першої літописної згадки про Коломию та календаря на 2016-17р. "Діти Коломиї для України!" з художніми роботами учнів КДХШ та віршами загальноосвітніх шкіл міста.

На презентації були присутні учні та їх викладачі - учасники проекту та гості.

Директор Музею історії міста Коломиї Михайло Арсак розповів, що зали цієї будівлі бачили багатьох людей, однак, діти та учні завжди залишаються найбажанішими гостями. Також зазначив, що презентація проектів - значний вклад юних коломиян у рідне місто.

Викладач КДХШ Лілія Тєптяєва розповіла про те, як виникла ідея створити такі проекти і про їх мету - популяризацію Коломиї, показ її, зокрема, для мешканців Сходу та Півдня.
До слова запросили Уляну Мандрусяк, керівника відділу культури, яка підкреслила важливість таких заходів в Коломиї та внесок учнів і їх вчителів у розвиток міста.

Згодом вона нагородила учасників. Це були учні Коломийської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №6 ім. Героя України Тараса Сенюка, Коломийської спеціалізованої школи І-ІІІ ст. №1 ім. В.Стефаника, Коломийської гімназії ім. М.Грушевського, Коломийського НВК №9 "Школа-природничо-математичний ліцей".

Діти-учасники мали можливість прочитати свої вірші зі сторінок календаря.

Також Лілія Тєптяєва показала невелику презентацію про діяльність, суть та мету проекту "Культурна дипломатії між регіонами України".

Всі бажаючі змогли оглянути роботи учнів та придбати набори листівок.

Профінансували друк ювілейного набору листівок Міжнародний благодійний фонд «Покуття», а календаря "Діти Коломиї для України!" ГО “Український кризовий медіа-центр"

Фото: Diana Hryptun та Лілія Тєптяєва

Скажи мені, хто твій друг і я скажу, хто ти!

              

   Поняття “друг” та “дружба” існували завжди, однак суспільство почало глибше замислювати над ними лише останнім часом. То хто ж такий друг та як розпізнати його тепер, в еру масок і брехні?

Так відповідають на питання  “ Яку людину Ви вважаєте другом?”, люди різного віку -  п’ятнадцятирічна Оксана вважає, що це той, хто зможе дати пораду, " людина, для якої ти справді важливий, яка тебе любить. Друг повинен бути чесним і щирим по відношеню до дорогої йому людини. Що б не сталось, повинен стати за тебе стіною і захистити" . 

Тато її однокласниці Володимир думає, що це обов'язково "людина, що завжди підтримає й допоможе у важкій ситуації". 

Коломийський журналіст Євген Гапич каже : "В мене друг -  моя мама, брати, сестри, дружина, діти. Всі інші приятелі. З іншого боку, друг чи добрий приятель завжди поговорить з тобою і скаже, що ти не правий. Він промовчить привселюдно. Прийме удар на себе. Але цього так мало зараз."

 Також журналіст Анастасія Шибіко розповідає : "Запитання і важке, і легке одночасно. Особисто я можу справжнім другом вважати людину, якій можу довіряти і на яку можу покластися, людину, яка мене розуміє."

 Студентка Олена каже : "Друг - це та людина, яка ніколи не зрадить, завжди підтримає і зрозуміє, буде поряд у найважчі моменти життя, а не тільки у миті щастя. Або одним словом - це та людина, з якою можна піти в гори (мається на увазі все життя)".

 А художниця Лілія Тєптяєва думає так : "Друзі - це унікальні люди в твоєму житті, справжню цінність яких знаєш лише ти.

Дружба - це коли ти через якусь дурницю посварився з кимось, але усім продовжуєш розповідати яка він чудова людина, як він багато робить для тебе і як ти його цінуєш, тому що завжди пам'ятаєш не безглузду неприємну ситуацію, а довгі теплі стосунки з цією людиною. 

Друзі - це ті, які тішаться твоїми успіхами більше, ніж ти сам.

Дружба - це коли одні люди кидають всі свої справи і мчать виснажливою дорогою сотні і тисячі кілометрів до інших людей, тому що в тих горе, у них помер батько...

Дружба — це коли ти щовечора і щоранку молишся за його здоров'я, щоб Бог знав, що треба попіклуватися про нього, поки тебе немає поряд."

Думки цих людей однозначно залежать і від їх оточення, життєвого досвіду, ситуацій, що траплялись, певною мірою і від віку.

А хто такий приятель? Спробуємо розібратися разом.

В першу чергу друг - людина, не беручи до уваги батьків та рідних, з якою ви цікаво, весело та корисно проводите багато часу.

На питання : " Яку людину можна вважати своїм справжнім другом?" психолог Наталія Федорук відповідає :

"Ту, поруч з якою ти справжня. Що це означає? Люди перебуваючи серед інших людей вдягають на себе так звані соціальні маски (це так ми захищаємось від інших), грають певні соціальні ролі. Повертаючись додому – знімають їх. В моєму розумінні, друг – це та людина, з якою ти поводишся так, ніби повернувся додому."

 Однак, зовсім нерідко стикаємось зі зрадами і нечесністю. Психолог пояснює що це таке і як ставитись до тих, хто не був вірним другом.

"Що означає зрадив? В підлітковому та юнацькому віці поведінка друзів сприймається категорично. Іноді молоді люди просто помиляються: не так зрозуміли один одного, чогось собі навигадували. Таке буває, але чи це зрада. 

Але іноді зрада – і, справді, зрада. І є в ній щось погане і важке: чи це стосується коханої людини, чи просто друга. Є такий вислів «Зрада боляче б’є тебе лише в той момент, коли про все стає відомо. В іншому випадку ти мучиш себе сам». 

Варто задуматись над наступним «Для ЧОГО мені дане таке випробування?», спробувати помізкувати «Що корисного для мене у цій ситуації?», «Чи рухатись нам далі по життєвій дорозі?» і т.д. 

Існують три чарівні слова: ПРОБАЧ, ПРОБАЧАЮ, ВІДПУСКАЮ. Психологічна робота з цими словами здатна на чудеса зцілення душі від болю."

Як бачимо, часто відбувається парадокс, коли людина дуже довірливо ставиться до інших, однак буває, що навпаки -  нікому не вірить. Як подолати в собі наївність чи страх до відвертості?" 

"Описані, справді, два крайніх стани. Відповідь моя логічна: прагнути до «золотої середини». Проте я б уточнила дещо у людини перед тим, як давати якісь рекомендації: чому вона вважає, що наївна?, вона наївна чи щира?, а якою вона хоче бути?. Щодо страху до відвертості, то варто теж розуміти, що страх на рівному місці не виникає. Мабуть, в людини є певний досвід, тому й з обережністю ставиться до інших.

У будь-якому випадку варто прислухатися до своїх внутрішніх відчуттів та робити висновки з попереднього досвіду."

Тепер можемо з впевненістю сказати, що варто довіряти собі і таким чином визначати - друг для тебе ця людина чи ні. 

Щирих, вірних і готових допомогти друзів Вам!

Іван Кравчишин про комедію, цензуру та Спілберга

У п’ятницю 4 березня в коломийському кінотеатрі “Стрічка” відбулася прем’єра української комедії “Політ золотої мушки”. Презентували цей фільм-притчу сам режисер Іван Кравчишин, його донька Софійка - головна героїня, актори коломийського драматичного тетру, що зіграли в цьому фільмі. Нам вдалося поспілкуватися з режисером “Польоту золотої мушки”.

Скажіть, будь ласка, чому саме коломийські актори, не іншого міста чи, може, обласного центру, а саме така маленька, як кажуть, провінційна Коломия?

Я би сказав, що не Коломия, а Київ і Париж -  провінційні містечка. Питання в тому, наскільки ми щирі і відверті, в нас є молоко свіжіше, воно ще пахне травою з полонини. Я думаю, що ми набагато ближчі до натуральності, ніж ті, щосидять в Києві і  Парижі. Вони їдять пластмасу, і хай тішаться, як дурний цвичком, якимись досягненнями. Питання натуральності в Коломиї більш щире і правдиве. Є відкритість емоції актора, тому в Коломиї я її шукав. У західноукраїнських містах і містечках я хотів знайти емоцію, правдиву мову живу. Я сам західняк, з Галичини. Мені хотілося зняти кіно для нас і про нас. Не хотілося висміювати або робити недолугими людей, які тут живуть. Питання ходить про те, що ці люди є самодостатніми, вони є вже завершені та абсолютні. Те, що вони комусь не подобаються, що вони живуть на своєму рівні, не означає, що вони є дальшими чи ближчими до неба, вони є самі собою. А ті люди, котрі сіпаються між небом і землею,  не можуть визначити своє місце, то їхня проблема.

Скажіть, будь ласка, чому фільм гумористичний, а не драматичний чи інший за жанром?

По-перше, можна було зробити драму, трошки завести в дію взаємостосунків батька і доньки.

Коли батько сильніше натискає, робить з неї хлопця і це вже соціальна велика драма. Це була б фестивальна історія. Я би тоді відсік глядача. Люди і так бачать складного, важкого матеріалу. Це є фільм-притча, але в легкій формі. Ми спеціально задумували так. Це набагато складніше, ніж драматичні твори. В фільмі-притчі гепнув когось по голові - всі почали плакати. Вже відразу висновок - по голові бити не можна! А вдарити по голові в комедії - всі починають сміятися. Як сказати, що по голові бити не можна? Дуже складно в комедії сказати серйозну річ. Це так як у Шекспіра, Гамлет виходить на сцену, витягує серце з грудей і починає читає монолог “Бути чи не бути”. Трагедія, так?  Гамлет виходить на сцену, витягає вилку з-за пазухи, гатить собі в зад і починає читати монолог “Бути чи не бути”. Комедія, бачите, вже смієтеся. Але зміст ніхто не залишав - “Бути чи не бути”. Він говорить ті ж самі слова.  Тож це дуже складне питання. Я впевнений, що глядач сприйме. Майстерність актора у комедії на декілька порядків вища, ніж в драмі.

Як сприймає сім’я  Вашу роботу, мабуть, постійні роз’їзди?

А вони разом зі мною(показує на доньку). Ми живемо в кіно. Це наша площина така, де ми перебуваємо всі разом.  Їдемо з дружиною в Слов’янськ в Донецьку область знімати, може, й малу з собою візьмемо.

Кіно - це ввесь час, ти як зайшов туда, це вже назавжди, воно тебе не відпустить. Ти постійно є в творчому процесі, в стані того, що шукаєш і знаходиш.

Що призвело до того, що Ви потрапили в кіно, може, щось з дитинства?

Якщо я скажу, що впав на голову - це буде смішно. Якщо скажу, що мої батьки незрячі, а я хотів побачити - це буде трагедія. Є масса речей,  які складаються довкола підсувають тебе до стану, коли маєш творити. Неважливо, що ти робиш, ти є кухарем, слюсарем, чи мастиш хліб смальцем. Головне - як щиро ти це робиш. Мені вдається знімати кіно, але я абсолютно не відчуваю ніякої різниці між собою і  тим дядьком, у якого я смачну їм їжу, чи тим дядьком, котрий видоїв корову і дав мені парного молока, чи, вибачте за слово, вбивці, котрий професійно вбиває. Це є питання щирості, не половинчастості. От саме найбільше зло у нас, ми боїмося бути щирими. Ми мілікруємо,  когось мавпуємо, намагаємося скопіювати, натягнути на себе чужі шати, але забуваємо бути собою, бути щирими.

Як ви гадаєте, кіно має зараз великий вплив на світ?

Воно має, воно мало і буде мати шалений вплив.

А чи є зараз сильна цензура?

Цензура? Гроші - це найбільша цензура. Зараз, слава Богу, з’явився Інтернет, який крошить цю цензуру грошей. Думаю, спеціально для цього і був придуманий Інтернет, Гроші наробили вже не стільки зла, скільки вони залізли в голови кожного. Кіно дуже сильно манитаризувалось, а зараз воно виходить з цього поділу. Спочатку воно було творчим, було багато цікавих речей, знахідок, а потім так комерціонізувалось, що нереально було створити щось своє. Зараз всі думають - підуть на це глядачі чи не підуть. Яка різниця! Будь щирим! І не думай про глядача!

Напевно, людина має мати багато коштів, щоб так робити?

Зараз не треба багато коштів, треба хорошу ідею і бути щирим. Звісно, якщо ти хочеш бути Спілбергом і щоб в тебе на кріслі, в титрах і на машині було написано “Спілберг”,  то це інше кіно.

Кажуть, що коли Спілберг прокидається, має звичку щоранку писати як мінімум 10 сторінок тексту. Чи є у вас якась така звичка?

По-перше, не вірю, що так можна, нема йому що робити, лиш 10 сторінок тексту писати щоранку, та в нього пальці зітруться. Це журналісти, які хочуть, щоб читач ту качку пекінську чи коломийську під тим соусом з’їв, придумують такі всякі небилиці. Це навіть фізично за цілий день написати дуже важко. Таке саме, як Цезар вмів робити 5 справ одночасно. Та це така брехня, що просто нереально. Ану запхайте собі в писок дві ложки! Зможете? Та не зможете, можна тільки одну ложку впхати, то як це робити 5 справ?!

Але ми придумали історію надлюдини. Не вірте в надлюдей - вірте в себе!

Чи є якісь забобони? Чого не можна робити на знімальному майданчику, бо інакше буде зле?

Є такі питання, як насіння не їсти, не можна, щоб сценарій падав

Коломию відвідав львівський радіоведучий Артур Бобрик

В неділю 28 лютого до Коломиї завітав радіоведучий Артур Бобрик.

 Це людина, що спробувала свої сили і в газеті і на радіо Urban Space, а зараз працює на львівському радіо “Львівська хвиля”. Зустріч відбулася в рамках Школи громадянської журналістики, що при коломийському некафе Генеза. Всі охочі мали можливість послухати розповіді Артура та надихнутись ними.

Бобрик розповідав про слухабельність та різницю між FM та онлайн радіостанціями, до того ж навів чимало важливих цифр. Як зазначив хлопець, робота на радіо - досить цікава річ, працюючи там, набираєшся досвіду. Однак, сказав, що мріє потрапити і на телебачення, аби спробувати, що це таке.

 Хлопець розповів, що радіо так чи інакше, виховує музичні смаки і змушує розбиратись у музиці - без цього ніяк. До того ж все, що спочатку здавалось нереальним, згодом вдається завіграшки.

Артур зазначив, що “радіо-найстабільніший тип ЗМІ.”, і коли часто слухаєш одне радіо, ти ніби підсів на голку, ніби наркоман (причому це частіше чоловіки, аніж жінки)”.

Було й чимало цікавих та смішних історій, крім того, хлопець відповідав на питання та радив, як викручуватися, коли це потрібно. Радіоведучий заряджав аудиторію позитивом близько 1,5 години, після лекції зробив кілька селфі зі своїми слухачами.

                                 Всі фото взяті зі сторінки Генези

МАМО, У МЕНЕ ДВІЙКА!

Сучасні школярі часто не замислюються над важливістю навчання, однак їхні будні, як ніколи, повні всіляких зрізів, контрольних та інших серйозних робіт. Їх результати впливають не лише на самооцінку дитини та ставлення до навчання, а в старших класах і на вступ у ВНЗ. Тож як, незважаючи на такі стреси, залишатись собою і зберігати внутрішню рівновагу, ми запитали психолога Наталію Федорук.

  На фото Наталія Федорук ( фото з її особистого архіву)

Скажіть, будь ласка, як контрольні роботи, зрізи, ЗНО, тестування впливають на психологічний стан учня?

Якщо коротко – тонізуюче! Якщо ширше, то все залежить від пережитого попереднього досвіду. Якщо був успіх, то відчуватиметься певне збудження, бажання показати свої знання. Якщо ж не було попереднього успіху, відчуватиметься ще й страх невдачі, тривожність.

А які позитивні сторони перевірок учнів? 

Звичайно, є! Якщо все проходить чесно (а діти дуже чутливі до несправедливості!), то перевірка знань і загартовує , і додає впевненості своїх інтелектуальних здібностях, а це веде в свою чергу до підвищення власної самооцінки.

Щодо самооцінки : траплялися випадки, коли учні, що вчились сумлінно, не отримували бажаних результатів і переставали у себе вірити та наполегливо працювати. Як зберегти рівновагу та не надто перейматись через поразки?

Я повторюсь – у дітей дуже розвинене почуття справедливості. Тож, коли вона відсутня, діти певним чином реагують: хтось бунтує, скаржиться, хтось на півдорозі зупиняється. Важливо учням дати відповідь на запитання «Яка у мене мета у школі?» і «Для чого це мені?». Метою навчання в школі – є отримання знань і вмінь чи оцінювання цих знань/вмінь. Маємо розуміти, що поразки, помилки – це невід’ємна частина шляху до мети. На помилках та невдачах потрібно вчитися та шукати нові шляхи. Невдачі бувають у кожного і лише від нас залежить чи зупинить це  нас на шляху до досягнення результату. Тому пам’ятаймо, що всі помиляються: і вчителі, і учні, і батьки, якими б ідеальними вони не здавалися нам. Але це не означає поразку у житті, тому повертайся до навчання та роби все можливе,  для того, щоб досягти своєї мети!

Та це буває не так легко, для когось шкільні навантаження - цілком посильні, однак часто буває якраз навпаки. Що відбувається з психологічним станом учня, коли матеріал не засвоюється, і що йому робити?

                     

Шкільні навантаження цілком посильні всім учням, якщо вдома вони відчувають любов і підтримку близьких; якщо в школі вчитель вчасно це помітить і підтримає невстигаючого, доступно пояснить матеріал, заохотить; якщо однокласники в свою чергу виявлять турботу, а не будуть ігнорувати чи пригноблювати.

Щоб уявити, що відбувається у душі такого учня – пригадайте, як виглядає біг спринтерів і уявіть, як себе почуває, той хто добіг останнім. Відмінністю між спринтером і учнем, якому не посильні, як ви кажете, навантаження – те, що спринтер тренується вдруге вийти на біг, а учень може зійти з дистанції назавжди через невпевненість у собі, страхи, відчуття своєї непотрібності та неприязні з боку інших, душевний біль.

Такому учню я б рекомендувала поділитись своїми переживаннями з людиною, якій довіряє, попросити допомоги (в батьків, класного керівника, шкільного психолога, друга).

А що ще можуть зробити батьки, аби їхні діти почували себе комфортно, як просто на уроках так і на контрольних?

Підтримувати, підбадьорювати,допомагати у підготовці до уроку, запевнити, що «що б не сталося, якою б не була оцінка, ми тебе любимо і будемо любити!». Не завадить і «тримати кулаки» )), ну, й звісно -  молитися за успіх!

Як бачимо, в сучасному світі оцінка часто є мірилом знань, тому діти не надто стараються. Тож як батькам пояснити своїм чадам, що працювати потрібно заради знань, а не балів?

В ідеалі, ті предмети, які будуть цікаво і доступно викладені – учні мали б без проблем засвоїти. Проте, батькам варто знати, що є ще й така особливість дитини як схильність до засвоєння окремих знань. Тому одним легшими видаються фізико-математичні науки, іншим – гуманітарні – вивчення мов, історії і т.д.

А ще я б навела декілька прикладів з життя відомих особистостей світу, знання яких оцінювали не високо, проте ці люди стали відомими завдяки саме своїм знанням і вмінням: Альберт Енштейн, Уінстон Черчіль, Річард Бренсон, Білл Гейтс.

Люди прагнуть якості виготовлення товарів, якості обслуговування і їм байдуже, хто і як вчився.

Щойно минули зимові канікули. Школярі відпочили і почали новий семестр. Однак багато хто ще психологічно не готовий до навчання. Як втягнутися в ритм школи без шкоди для свого здоров'я?

Ну, звичайно, організму учня потрібна певна адаптація до нових-старих умов. Мине тиждень, і учень пристосується до того темпу, який задає школа. Важливо пам’ятати, що пів дороги вже пройдено, то ж у вас є ще час, щоб підготуватись до кінцевої перевірки знань отриманих за рік. Не відкладайте на сьогодні, те, що можна зробити вже! ))

І на закінчення, що б Ви побажали сучасним школярам?

Я в захопленні від сучасних школярів і сучасних дітей взагалі. РОЗУМНІ, ДОТЕПНІ, СМІЛИВІ, ДОБРІ, з ВИСОКИМ ПОЧУТТЯМ СПРАВЕДИВОСТІ.

Бажаю їм відшукати своє покликання у житті і отримати підтримку від батьків!

Фото 1,2,3 : з мережі Інтернет

Підняти вітрила! Прямо по курсу доросле життя!

 Кожна дитина мріє стати дорослою. Її бажання починаються словами “ а я коли виросту…”. Можливо,приклад батьків надихає дитину, вона бачить безліч можливостей, які доступні лише дорослим. Проте, коли приходить розуміння складності і жорстокості світу, дитина хоче залишатись дитиною. Час спинити неможливо, але можна в будь-якому віці почуватися комфортно.

   Однак дитина стає дорослою не одразу. Перехідною стадією між дитинством і дорослим життям є підлітковий період. Для молодої людини це ніби можливість яскравіше проявити себе, заявити про себе всім, адже ти - ПІДЛІТОК. Натомість для батьків - досить складний період, коли варто задуматись, чи розуміють вони свою дитину, варто пропустити щось крізь пальці і згадати себе у віці власної доньки чи сина. А водночас, це час щоб, як дітям, так і батькам, пишатися новим досвідом, іноді не зовсім приємним, але новим, незнаним досі, досвідом.

       Для початку трохи історії : підлітки не завжди були підлітками. Колись ніхто не задумувався назвати їх окремою групою чи хоча б віковою категорією. Тому молодь Америки продовжувала навчатися у середніх школах, а згодом працювати на рівні з дорослими. Однак, перше покоління так званих тінейджерів поступово формувало власну культуру і нарешті дійшло до своєї мети.

   Доктор Леслі Гогман, оглядач одного американського журналу, колись порадив батькам “робити своїм дітям щеплення від вірусу підліткової культури”.

   Ймовірно, це тому що підлітки започатковують нові стилі музики, фасони одягу, види танцю і хобі, дивуючи чи навіть лякаючи бабусів та дідусів. Вони спілкуються своєю чудернадською мовою, мають особливі місця для зустрічей, іноді спроможні на відчайдушні вчинки. Ці молоді люди можуть нашкодити комусь, ба більше - втекти з дому. Однак це зовсім не свідчить про їх озлобленість чи жорстокість, таким чином підлітки звертають на себе увагу, відкрито показують, що вони особливі і їх не варто з кимось плутати.

  Спитаємо підлітків, що відчувають вони самі і як ставляться до свого статусу.

  Софія розповідає : “Для мене цей час відкриває безліч можливостей. Я знайшла себе та дізналась чимало нового. Підлітковий вік - це класно, адже можна не думати про важкі рішення, які ми змушені будемо приймати згодом”

  Оксана висловлюється так : “Зазвичай у мене бувають проблеми з батьками або з родичами, це найбільше дратує. Але якщо говорити про дружбу або навіть стосунки,то це перші враження і перша цінність. Я не хочу марнувати цей час, тому стараюсь жити теперішнім і цінувати те, що у мене є, оскільки, я вже не поверну ті моменти та почуття назад.”

   Яна ж каже : “Це дуже особистий період, але підлітків часто ніхто не розуміє”.

   Дійдемо висновку, що цей період в житті кожної людини проходить зовсім по - різному, головне, щоб людина могла вчасно зупинитись і таки стати повноцінним дорослим.

    

МІСІЯ МОЖЛИВА:ПОДОЛАТИ СТРАХ!

    День у день світ переповнюється інформацією, тоннами негативу, поганих новин та залякувань. В такій ситуації дуже важко зберегти душевну рівновагу, спокій, байдужість до небезпек, почуття комфорту. Часто таким чином в душі людей закрадається страх та неспокій.

     То що ж це таке: страх, і як його позбутися?

Різні джерела визначають це поняття по-різному. Загалом, страх - це почуття тривоги та неспокою, спричинене певними зовнішніми чи внутрішніми чинниками. Фахівці запевняють, що страх є психологічним явищем, він панує над людиною на підсвідомому рівні, змушуючи боятись чогось чи когось.

   “Тіло переживає те, що психіка наказує йому переживати” - пише Валеріо Альбісетті, відомий психотерапевт, автор книг. Отож, наші серця б’ються швидше чи трусяться руки, через те, що психіка ними керує.

      Майже кожна людина чогось боїться, хоч, можливо, в цьому собі не зізнається. Для когось це неприємний досвід з дитинства, для когось негативна реакція суспільства, хтось може перейматися власним безсиллям.

      Страх починається з тривоги - стану душевного неспокою. Він посилюється, якщо людина залишається на самоті, немає нікого, хто б відволік її від поганих думок, відгородив джерело страху. Стає все важче змусити людину спокійно ставитись до свого страху, сприймати його по-іншому. Якщо нічого не зміниться, то у особи з низьким рівнем психологічної стійкості можуть розвинутись серйозні психічні хвороби, такі як параноя, шизофренія та ряд інших.

     Ми запитали в простих людей, що вони відчувають, коли бояться чогось.

    “Для мене найстрашніше, коли раптово з’являється те, чого я боюсь” - каже Яна.

     “Думаю, що наша фантазія сама малює собі страхи; страшно, коли не знаєш, що буде далі," - розповідає Роксолана.

     “Боюсь очікування небезпеки, а не її самої, " - каже Андрій.

      Першим і одним з найголовніших у боротьбі зі своїм страхом, кроком є :визначити, що ж є об’єктом або причиною твого страху.

      Далі ні в якому разі не слід залишатись наодинці з боязню, треба поспілкуватись про проблему з рідними та друзями. Спробувати виговоритись та викласти емоції на щось позитивне.

      А Валеріо Альбісетті наводить свої поради, як позбутись страху. Найважливішими є : “ обирати - відчувати страх чи ні”, довіряти собі, адже “довіра до себе назавжди його проганяє”.

             

                      Тож подолати страх - місія можлива!

                      Текст: Марія Баняс
                       Фото: з мережі Інтернет

А, МОЖЕ, ВАРТО ОЗИРНУТИСЬ?

       Ось вже більше двох років Україна страждає від війни, гинуть воїни, залишаються вдовами дружини, сиротами діти. Кожного дня ЗМІ повідомляють про крадіжки, вбивства, насилля і безчестя. Люди перестають вірити в добро, в можливість любові один до одного. Люди стомлені новинами. І чомусь мало кому приходить в голову показувати, що світ не такий уже й жорстокий, як нам здається. Ми самі творимо цю жорстокість, насичуємо простір ворожнечею. Варто просто озирнутись, напружити зір і побачити, що відбувається насправді. А насправді кожен з нас не хоче бачити далі свого носа, живе за принципом “моя хата скраю”.                
  Озирнувшись, ось що можна побачити. Зовсім поряд стояла гарна середньостатистична пара : красива, тендітна жінка, трохи нижча від свого сильного чоловіка. Раптом йому стало погано, але він намагається не показувати цього, блідніє, безсило відпускає руку коханої, яку до цього міцно тримав. Але дружина помічає, що щось не так, і тихенько веде його до найближчої лавки, обіймає й знову стискає його руку. Коли чоловікові стає краще, він навіть трохи гордо відмовляється від її допомоги, встає і пригортаючи до серця дружину, прямує вулицею.Тоді стало зрозуміло, що цю пару зовсім не турбує жорстокість світу. Вони думають лише про власну любов.

                       

     Згодом побачила вагітну жінку з двома маленькими дітьми : хлопчиком і дівчинкою, якій поступалися місцем люди, а вона все ж стояла. Хлопчик, ростом якраз до маминого животика, щось цікаво випитував у жінки, а коли вона махнула головою на знак згоди і підморгнула йому, підійшов і з ніжністю поцілував животик, почав щось шепотіти майбутньому братику чи сестричці. Така ніжність і турбота лише підштовхнути до аналогічного рішення : хлопчик і його мама з трепетом чекають народження дитини, і їх зовсім не обходить,що відбувається навколо.
     Кажуть, що світ жорстокий, бо так казати найлегше і цим виправдовувати свої вчинки.
    Як не як, але такі випадки змушують вірити, що все зовсім не так погано, як здається на перший погляд.

  Фото з мережі Інтернет