У четвер 10 березня в Музеї історії міста Коломиї відбулася презентація творчих робіт учнів КДХШ ім. Я.Пстрака "З любов'ю до Коломиї".

Відбулася презентація ювілейного набору листівок з роботами учнів Коломийської дитячої художньої школи з нагоди 775-тих роковин першої літописної згадки про Коломию та календаря на 2016-17р. "Діти Коломиї для України!" з художніми роботами учнів КДХШ та віршами загальноосвітніх шкіл міста.

На презентації були присутні учні та їх викладачі - учасники проекту та гості.

Директор Музею історії міста Коломиї Михайло Арсак розповів, що зали цієї будівлі бачили багатьох людей, однак, діти та учні завжди залишаються найбажанішими гостями. Також зазначив, що презентація проектів - значний вклад юних коломиян у рідне місто.

Викладач КДХШ Лілія Тєптяєва розповіла про те, як виникла ідея створити такі проекти і про їх мету - популяризацію Коломиї, показ її, зокрема, для мешканців Сходу та Півдня.
До слова запросили Уляну Мандрусяк, керівника відділу культури, яка підкреслила важливість таких заходів в Коломиї та внесок учнів і їх вчителів у розвиток міста.

Згодом вона нагородила учасників. Це були учні Коломийської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №6 ім. Героя України Тараса Сенюка, Коломийської спеціалізованої школи І-ІІІ ст. №1 ім. В.Стефаника, Коломийської гімназії ім. М.Грушевського, Коломийського НВК №9 "Школа-природничо-математичний ліцей".

Діти-учасники мали можливість прочитати свої вірші зі сторінок календаря.

Також Лілія Тєптяєва показала невелику презентацію про діяльність, суть та мету проекту "Культурна дипломатії між регіонами України".

Всі бажаючі змогли оглянути роботи учнів та придбати набори листівок.

Профінансували друк ювілейного набору листівок Міжнародний благодійний фонд «Покуття», а календаря "Діти Коломиї для України!" ГО “Український кризовий медіа-центр"

Фото: Diana Hryptun та Лілія Тєптяєва

Скажи мені, хто твій друг і я скажу, хто ти!

              

   Поняття “друг” та “дружба” існували завжди, однак суспільство почало глибше замислювати над ними лише останнім часом. То хто ж такий друг та як розпізнати його тепер, в еру масок і брехні?

Так відповідають на питання  “ Яку людину Ви вважаєте другом?”, люди різного віку -  п’ятнадцятирічна Оксана вважає, що це той, хто зможе дати пораду, " людина, для якої ти справді важливий, яка тебе любить. Друг повинен бути чесним і щирим по відношеню до дорогої йому людини. Що б не сталось, повинен стати за тебе стіною і захистити" . 

Тато її однокласниці Володимир думає, що це обов'язково "людина, що завжди підтримає й допоможе у важкій ситуації". 

Коломийський журналіст Євген Гапич каже : "В мене друг -  моя мама, брати, сестри, дружина, діти. Всі інші приятелі. З іншого боку, друг чи добрий приятель завжди поговорить з тобою і скаже, що ти не правий. Він промовчить привселюдно. Прийме удар на себе. Але цього так мало зараз."

 Також журналіст Анастасія Шибіко розповідає : "Запитання і важке, і легке одночасно. Особисто я можу справжнім другом вважати людину, якій можу довіряти і на яку можу покластися, людину, яка мене розуміє."

 Студентка Олена каже : "Друг - це та людина, яка ніколи не зрадить, завжди підтримає і зрозуміє, буде поряд у найважчі моменти життя, а не тільки у миті щастя. Або одним словом - це та людина, з якою можна піти в гори (мається на увазі все життя)".

 А художниця Лілія Тєптяєва думає так : "Друзі - це унікальні люди в твоєму житті, справжню цінність яких знаєш лише ти.

Дружба - це коли ти через якусь дурницю посварився з кимось, але усім продовжуєш розповідати яка він чудова людина, як він багато робить для тебе і як ти його цінуєш, тому що завжди пам'ятаєш не безглузду неприємну ситуацію, а довгі теплі стосунки з цією людиною. 

Друзі - це ті, які тішаться твоїми успіхами більше, ніж ти сам.

Дружба - це коли одні люди кидають всі свої справи і мчать виснажливою дорогою сотні і тисячі кілометрів до інших людей, тому що в тих горе, у них помер батько...

Дружба — це коли ти щовечора і щоранку молишся за його здоров'я, щоб Бог знав, що треба попіклуватися про нього, поки тебе немає поряд."

Думки цих людей однозначно залежать і від їх оточення, життєвого досвіду, ситуацій, що траплялись, певною мірою і від віку.

А хто такий приятель? Спробуємо розібратися разом.

В першу чергу друг - людина, не беручи до уваги батьків та рідних, з якою ви цікаво, весело та корисно проводите багато часу.

На питання : " Яку людину можна вважати своїм справжнім другом?" психолог Наталія Федорук відповідає :

"Ту, поруч з якою ти справжня. Що це означає? Люди перебуваючи серед інших людей вдягають на себе так звані соціальні маски (це так ми захищаємось від інших), грають певні соціальні ролі. Повертаючись додому – знімають їх. В моєму розумінні, друг – це та людина, з якою ти поводишся так, ніби повернувся додому."

 Однак, зовсім нерідко стикаємось зі зрадами і нечесністю. Психолог пояснює що це таке і як ставитись до тих, хто не був вірним другом.

"Що означає зрадив? В підлітковому та юнацькому віці поведінка друзів сприймається категорично. Іноді молоді люди просто помиляються: не так зрозуміли один одного, чогось собі навигадували. Таке буває, але чи це зрада. 

Але іноді зрада – і, справді, зрада. І є в ній щось погане і важке: чи це стосується коханої людини, чи просто друга. Є такий вислів «Зрада боляче б’є тебе лише в той момент, коли про все стає відомо. В іншому випадку ти мучиш себе сам». 

Варто задуматись над наступним «Для ЧОГО мені дане таке випробування?», спробувати помізкувати «Що корисного для мене у цій ситуації?», «Чи рухатись нам далі по життєвій дорозі?» і т.д. 

Існують три чарівні слова: ПРОБАЧ, ПРОБАЧАЮ, ВІДПУСКАЮ. Психологічна робота з цими словами здатна на чудеса зцілення душі від болю."

Як бачимо, часто відбувається парадокс, коли людина дуже довірливо ставиться до інших, однак буває, що навпаки -  нікому не вірить. Як подолати в собі наївність чи страх до відвертості?" 

"Описані, справді, два крайніх стани. Відповідь моя логічна: прагнути до «золотої середини». Проте я б уточнила дещо у людини перед тим, як давати якісь рекомендації: чому вона вважає, що наївна?, вона наївна чи щира?, а якою вона хоче бути?. Щодо страху до відвертості, то варто теж розуміти, що страх на рівному місці не виникає. Мабуть, в людини є певний досвід, тому й з обережністю ставиться до інших.

У будь-якому випадку варто прислухатися до своїх внутрішніх відчуттів та робити висновки з попереднього досвіду."

Тепер можемо з впевненістю сказати, що варто довіряти собі і таким чином визначати - друг для тебе ця людина чи ні. 

Щирих, вірних і готових допомогти друзів Вам!

Іван Кравчишин про комедію, цензуру та Спілберга

У п’ятницю 4 березня в коломийському кінотеатрі “Стрічка” відбулася прем’єра української комедії “Політ золотої мушки”. Презентували цей фільм-притчу сам режисер Іван Кравчишин, його донька Софійка - головна героїня, актори коломийського драматичного тетру, що зіграли в цьому фільмі. Нам вдалося поспілкуватися з режисером “Польоту золотої мушки”.

Скажіть, будь ласка, чому саме коломийські актори, не іншого міста чи, може, обласного центру, а саме така маленька, як кажуть, провінційна Коломия?

Я би сказав, що не Коломия, а Київ і Париж -  провінційні містечка. Питання в тому, наскільки ми щирі і відверті, в нас є молоко свіжіше, воно ще пахне травою з полонини. Я думаю, що ми набагато ближчі до натуральності, ніж ті, щосидять в Києві і  Парижі. Вони їдять пластмасу, і хай тішаться, як дурний цвичком, якимись досягненнями. Питання натуральності в Коломиї більш щире і правдиве. Є відкритість емоції актора, тому в Коломиї я її шукав. У західноукраїнських містах і містечках я хотів знайти емоцію, правдиву мову живу. Я сам західняк, з Галичини. Мені хотілося зняти кіно для нас і про нас. Не хотілося висміювати або робити недолугими людей, які тут живуть. Питання ходить про те, що ці люди є самодостатніми, вони є вже завершені та абсолютні. Те, що вони комусь не подобаються, що вони живуть на своєму рівні, не означає, що вони є дальшими чи ближчими до неба, вони є самі собою. А ті люди, котрі сіпаються між небом і землею,  не можуть визначити своє місце, то їхня проблема.

Скажіть, будь ласка, чому фільм гумористичний, а не драматичний чи інший за жанром?

По-перше, можна було зробити драму, трошки завести в дію взаємостосунків батька і доньки.

Коли батько сильніше натискає, робить з неї хлопця і це вже соціальна велика драма. Це була б фестивальна історія. Я би тоді відсік глядача. Люди і так бачать складного, важкого матеріалу. Це є фільм-притча, але в легкій формі. Ми спеціально задумували так. Це набагато складніше, ніж драматичні твори. В фільмі-притчі гепнув когось по голові - всі почали плакати. Вже відразу висновок - по голові бити не можна! А вдарити по голові в комедії - всі починають сміятися. Як сказати, що по голові бити не можна? Дуже складно в комедії сказати серйозну річ. Це так як у Шекспіра, Гамлет виходить на сцену, витягує серце з грудей і починає читає монолог “Бути чи не бути”. Трагедія, так?  Гамлет виходить на сцену, витягає вилку з-за пазухи, гатить собі в зад і починає читати монолог “Бути чи не бути”. Комедія, бачите, вже смієтеся. Але зміст ніхто не залишав - “Бути чи не бути”. Він говорить ті ж самі слова.  Тож це дуже складне питання. Я впевнений, що глядач сприйме. Майстерність актора у комедії на декілька порядків вища, ніж в драмі.

Як сприймає сім’я  Вашу роботу, мабуть, постійні роз’їзди?

А вони разом зі мною(показує на доньку). Ми живемо в кіно. Це наша площина така, де ми перебуваємо всі разом.  Їдемо з дружиною в Слов’янськ в Донецьку область знімати, може, й малу з собою візьмемо.

Кіно - це ввесь час, ти як зайшов туда, це вже назавжди, воно тебе не відпустить. Ти постійно є в творчому процесі, в стані того, що шукаєш і знаходиш.

Що призвело до того, що Ви потрапили в кіно, може, щось з дитинства?

Якщо я скажу, що впав на голову - це буде смішно. Якщо скажу, що мої батьки незрячі, а я хотів побачити - це буде трагедія. Є масса речей,  які складаються довкола підсувають тебе до стану, коли маєш творити. Неважливо, що ти робиш, ти є кухарем, слюсарем, чи мастиш хліб смальцем. Головне - як щиро ти це робиш. Мені вдається знімати кіно, але я абсолютно не відчуваю ніякої різниці між собою і  тим дядьком, у якого я смачну їм їжу, чи тим дядьком, котрий видоїв корову і дав мені парного молока, чи, вибачте за слово, вбивці, котрий професійно вбиває. Це є питання щирості, не половинчастості. От саме найбільше зло у нас, ми боїмося бути щирими. Ми мілікруємо,  когось мавпуємо, намагаємося скопіювати, натягнути на себе чужі шати, але забуваємо бути собою, бути щирими.

Як ви гадаєте, кіно має зараз великий вплив на світ?

Воно має, воно мало і буде мати шалений вплив.

А чи є зараз сильна цензура?

Цензура? Гроші - це найбільша цензура. Зараз, слава Богу, з’явився Інтернет, який крошить цю цензуру грошей. Думаю, спеціально для цього і був придуманий Інтернет, Гроші наробили вже не стільки зла, скільки вони залізли в голови кожного. Кіно дуже сильно манитаризувалось, а зараз воно виходить з цього поділу. Спочатку воно було творчим, було багато цікавих речей, знахідок, а потім так комерціонізувалось, що нереально було створити щось своє. Зараз всі думають - підуть на це глядачі чи не підуть. Яка різниця! Будь щирим! І не думай про глядача!

Напевно, людина має мати багато коштів, щоб так робити?

Зараз не треба багато коштів, треба хорошу ідею і бути щирим. Звісно, якщо ти хочеш бути Спілбергом і щоб в тебе на кріслі, в титрах і на машині було написано “Спілберг”,  то це інше кіно.

Кажуть, що коли Спілберг прокидається, має звичку щоранку писати як мінімум 10 сторінок тексту. Чи є у вас якась така звичка?

По-перше, не вірю, що так можна, нема йому що робити, лиш 10 сторінок тексту писати щоранку, та в нього пальці зітруться. Це журналісти, які хочуть, щоб читач ту качку пекінську чи коломийську під тим соусом з’їв, придумують такі всякі небилиці. Це навіть фізично за цілий день написати дуже важко. Таке саме, як Цезар вмів робити 5 справ одночасно. Та це така брехня, що просто нереально. Ану запхайте собі в писок дві ложки! Зможете? Та не зможете, можна тільки одну ложку впхати, то як це робити 5 справ?!

Але ми придумали історію надлюдини. Не вірте в надлюдей - вірте в себе!

Чи є якісь забобони? Чого не можна робити на знімальному майданчику, бо інакше буде зле?

Є такі питання, як насіння не їсти, не можна, щоб сценарій падав

Коломию відвідав львівський радіоведучий Артур Бобрик

В неділю 28 лютого до Коломиї завітав радіоведучий Артур Бобрик.

 Це людина, що спробувала свої сили і в газеті і на радіо Urban Space, а зараз працює на львівському радіо “Львівська хвиля”. Зустріч відбулася в рамках Школи громадянської журналістики, що при коломийському некафе Генеза. Всі охочі мали можливість послухати розповіді Артура та надихнутись ними.

Бобрик розповідав про слухабельність та різницю між FM та онлайн радіостанціями, до того ж навів чимало важливих цифр. Як зазначив хлопець, робота на радіо - досить цікава річ, працюючи там, набираєшся досвіду. Однак, сказав, що мріє потрапити і на телебачення, аби спробувати, що це таке.

 Хлопець розповів, що радіо так чи інакше, виховує музичні смаки і змушує розбиратись у музиці - без цього ніяк. До того ж все, що спочатку здавалось нереальним, згодом вдається завіграшки.

Артур зазначив, що “радіо-найстабільніший тип ЗМІ.”, і коли часто слухаєш одне радіо, ти ніби підсів на голку, ніби наркоман (причому це частіше чоловіки, аніж жінки)”.

Було й чимало цікавих та смішних історій, крім того, хлопець відповідав на питання та радив, як викручуватися, коли це потрібно. Радіоведучий заряджав аудиторію позитивом близько 1,5 години, після лекції зробив кілька селфі зі своїми слухачами.

                                 Всі фото взяті зі сторінки Генези