У п’ятницю 4 березня в коломийському кінотеатрі “Стрічка” відбулася прем’єра української комедії “Політ золотої мушки”. Презентували цей фільм-притчу сам режисер Іван Кравчишин, його донька Софійка - головна героїня, актори коломийського драматичного тетру, що зіграли в цьому фільмі. Нам вдалося поспілкуватися з режисером “Польоту золотої мушки”.
Скажіть, будь ласка, чому саме коломийські актори, не іншого міста чи, може, обласного центру, а саме така маленька, як кажуть, провінційна Коломия?
Я би сказав, що не Коломия, а Київ і Париж - провінційні містечка. Питання в тому, наскільки ми щирі і відверті, в нас є молоко свіжіше, воно ще пахне травою з полонини. Я думаю, що ми набагато ближчі до натуральності, ніж ті, щосидять в Києві і Парижі. Вони їдять пластмасу, і хай тішаться, як дурний цвичком, якимись досягненнями. Питання натуральності в Коломиї більш щире і правдиве. Є відкритість емоції актора, тому в Коломиї я її шукав. У західноукраїнських містах і містечках я хотів знайти емоцію, правдиву мову живу. Я сам західняк, з Галичини. Мені хотілося зняти кіно для нас і про нас. Не хотілося висміювати або робити недолугими людей, які тут живуть. Питання ходить про те, що ці люди є самодостатніми, вони є вже завершені та абсолютні. Те, що вони комусь не подобаються, що вони живуть на своєму рівні, не означає, що вони є дальшими чи ближчими до неба, вони є самі собою. А ті люди, котрі сіпаються між небом і землею, не можуть визначити своє місце, то їхня проблема.
Скажіть, будь ласка, чому фільм гумористичний, а не драматичний чи інший за жанром?
По-перше, можна було зробити драму, трошки завести в дію взаємостосунків батька і доньки.
Коли батько сильніше натискає, робить з неї хлопця і це вже соціальна велика драма. Це була б фестивальна історія. Я би тоді відсік глядача. Люди і так бачать складного, важкого матеріалу. Це є фільм-притча, але в легкій формі. Ми спеціально задумували так. Це набагато складніше, ніж драматичні твори. В фільмі-притчі гепнув когось по голові - всі почали плакати. Вже відразу висновок - по голові бити не можна! А вдарити по голові в комедії - всі починають сміятися. Як сказати, що по голові бити не можна? Дуже складно в комедії сказати серйозну річ. Це так як у Шекспіра, Гамлет виходить на сцену, витягує серце з грудей і починає читає монолог “Бути чи не бути”. Трагедія, так? Гамлет виходить на сцену, витягає вилку з-за пазухи, гатить собі в зад і починає читати монолог “Бути чи не бути”. Комедія, бачите, вже смієтеся. Але зміст ніхто не залишав - “Бути чи не бути”. Він говорить ті ж самі слова. Тож це дуже складне питання. Я впевнений, що глядач сприйме. Майстерність актора у комедії на декілька порядків вища, ніж в драмі.
Як сприймає сім’я Вашу роботу, мабуть, постійні роз’їзди?
А вони разом зі мною(показує на доньку). Ми живемо в кіно. Це наша площина така, де ми перебуваємо всі разом. Їдемо з дружиною в Слов’янськ в Донецьку область знімати, може, й малу з собою візьмемо.
Кіно - це ввесь час, ти як зайшов туда, це вже назавжди, воно тебе не відпустить. Ти постійно є в творчому процесі, в стані того, що шукаєш і знаходиш.
Що призвело до того, що Ви потрапили в кіно, може, щось з дитинства?
Якщо я скажу, що впав на голову - це буде смішно. Якщо скажу, що мої батьки незрячі, а я хотів побачити - це буде трагедія. Є масса речей, які складаються довкола підсувають тебе до стану, коли маєш творити. Неважливо, що ти робиш, ти є кухарем, слюсарем, чи мастиш хліб смальцем. Головне - як щиро ти це робиш. Мені вдається знімати кіно, але я абсолютно не відчуваю ніякої різниці між собою і тим дядьком, у якого я смачну їм їжу, чи тим дядьком, котрий видоїв корову і дав мені парного молока, чи, вибачте за слово, вбивці, котрий професійно вбиває. Це є питання щирості, не половинчастості. От саме найбільше зло у нас, ми боїмося бути щирими. Ми мілікруємо, когось мавпуємо, намагаємося скопіювати, натягнути на себе чужі шати, але забуваємо бути собою, бути щирими.
Як ви гадаєте, кіно має зараз великий вплив на світ?
Воно має, воно мало і буде мати шалений вплив.
А чи є зараз сильна цензура?
Цензура? Гроші - це найбільша цензура. Зараз, слава Богу, з’явився Інтернет, який крошить цю цензуру грошей. Думаю, спеціально для цього і був придуманий Інтернет, Гроші наробили вже не стільки зла, скільки вони залізли в голови кожного. Кіно дуже сильно манитаризувалось, а зараз воно виходить з цього поділу. Спочатку воно було творчим, було багато цікавих речей, знахідок, а потім так комерціонізувалось, що нереально було створити щось своє. Зараз всі думають - підуть на це глядачі чи не підуть. Яка різниця! Будь щирим! І не думай про глядача!
Напевно, людина має мати багато коштів, щоб так робити?
Зараз не треба багато коштів, треба хорошу ідею і бути щирим. Звісно, якщо ти хочеш бути Спілбергом і щоб в тебе на кріслі, в титрах і на машині було написано “Спілберг”, то це інше кіно.
Кажуть, що коли Спілберг прокидається, має звичку щоранку писати як мінімум 10 сторінок тексту. Чи є у вас якась така звичка?
По-перше, не вірю, що так можна, нема йому що робити, лиш 10 сторінок тексту писати щоранку, та в нього пальці зітруться. Це журналісти, які хочуть, щоб читач ту качку пекінську чи коломийську під тим соусом з’їв, придумують такі всякі небилиці. Це навіть фізично за цілий день написати дуже важко. Таке саме, як Цезар вмів робити 5 справ одночасно. Та це така брехня, що просто нереально. Ану запхайте собі в писок дві ложки! Зможете? Та не зможете, можна тільки одну ложку впхати, то як це робити 5 справ?!
Але ми придумали історію надлюдини. Не вірте в надлюдей - вірте в себе!
Чи є якісь забобони? Чого не можна робити на знімальному майданчику, бо інакше буде зле?
Є такі питання, як насіння не їсти, не можна, щоб сценарій падав
. Все це з практичної точки зору. От уявляєте - кожен буде жерти насіння на майданчику, а як цього позбавитись, щоб не їли? Треба їх налякати чимось. Якщо їж на майданчику - у тебе не вийде роль. І всі відразу забобонні, от і чистий спокій. Як заставити нормально відноситися до своїх робочих обов'язків - якщо впаде сценарій, він більше не зніметься. І вже всі носяться з сценарієм, всі дуже уважні. Для цього придумають ці качки. Людині легше боятися, ніж не боятися.
Де проходили зйомки “Польоту золотої мушки”?
Знімали у Верховинському районі і в Добромилі у Львівській області. Ми дуже довго вибирали місце. Були і у Закарпатській області в Ужгородському районі, у Міжгірському, Рахівському, Великоберезнянському, Самбірському, Верховинському і у Косівському районах. Вибрали Верховну, бо там гори відкриті. Була дуже гарна ситуація саме з гуцулами. Там божевільні гуцули, які нам допомагали. Нам дуже пощастило з ними, Бозя поміг.
Казали люди, які знімали інший фільм, що, холєра, такі напасні люди, спасу нема, обдирають, ціну не можуть собі скласти.
Нам, навпаки, все допомагали, приносили, годували дуже смачно, возили. Я би гріх мав, якби сказав, що було зле.
Є такий прекрасний чоловік, називається Дмитро Сенітович. Він в мене був постановником. Живе в селі Ходак у Верховинському районі. Та якби не ці чорти, у них все горіло в руках, я би не побудував 16 об’єктів.
Все було несамовито красиво і таких людей навколо мене було дуже багато
Чи завжди актори слухали чи бували суперечки між Вами і акторами?
Я з ними не сперечався, а доводив ситуацію до того, поки не було так, як мені було потрібно, але щоб вони це зрозуміли.
Це як пружина, ти повинен постійно її тримати. Якщо відпустив, то вона гоп і ввійде. Треба зробити так, щоб цієї пружини не було, щоб людина сама керувала нею, тоді є цікаво. А коли кожен має свою пружину тоді виходить оця красива гармонія, оце кіно. Тому мені здається, що акторам, які працювали, створили умови, щоб вони були самі собою. Фактура, яку вони несуть, якою Бозя нагородив якнайяскравіше була представлена. Наприклад, матінку другу грала актриса коломийського театру. Яка вона виразна ! Ми спеціально придумували ракурс, щоб цей вираз обличчя і здивування, котре ви зараз побачите, щоб вона розвернулась і сказала “Слава Йсусу Христу”. І це далі просто випадає в осад, тому що така виразність, вона може бути тільки в людей, які є щирі, вони є непересічні, вони не бояться самі собою бути. А коли актор хоче сподобатися - він хоче бути схожим там на Брандота чи на Софі Лорен . Для чого мені та Софі Лорен два рази?! Воно мені треба? Мені треба ту актрису, яка є неповторна. От так от.Розмовляли Ірина Магас та Марія Баняс
Фото 1,2,3,4 - зі сторінки Івана Кравчишина у мережі Facebook
Немає коментарів:
Дописати коментар